Творча робота учениці 8-А класу Ліщук Софії, що здобула ІІІ місце на міському етапі Всеукраїнського конкурсу
учнівської творчості присвяченого Шевченківським дням, номінація «Література»
Вітчизна
– це не хтось і десь, Я – теж Вітчизна
За вікном танцювала
віхола. Засипала щойно прочищені дбайливими господарями доріжки до хат,
розчісувала віхті змерзлих тополь, нагинала верби, ховала від людського ока
перші зорі, що золотими нитками вигаптувала ніч на темно-синьому рушнику неба.
Святвечір перед Різдвом
у селі особливий. Десь під стріхою прокидається казка, потягується і,
струснувши в холодний сніг останні клапті сну, заглядає у вікно, щоб забавляти
малечу. І я, уже давно доросла, готова повірити в неї та раптом зустрічаюсь
поглядом із меншою сестричкою Ангеліною, яка тихенько згорнулась під теплим
покривалом і насторожено спостерігає за тіткою. Та гортає сторінки сімейного
альбому, тремтячими пальцями гладить фотографію. На світлини одна за одною
капають сльозинки.
Ангелінка тулиться до
мене, заглядає в очі:
-
Що таке Вітчизна? Чого за неї треба
помирати?
Я пояснила, що Вітчизна
для нас - це Україна, місце, де народилися й живемо. Це люди, які живуть тут,
звичаї і традиції, наша історія. Коли ворог хоче загарбати рідну землю, щоб
відстояти інтереси своєї Вітчизни, потрібно воювати.
Сестричка із жахом у
широко розплющених очах розпитує далі:
- Невже
обов’язково помирати? Може, краще жити для України? А заради інших країн теж
обов’язково помирати? Наш дядько теж помер, бо це обов’язково?
У
мене стиснуло в грудях. Ще й року не минуло, як дядько загинув в АТО. Наша
сім’я важко пережила втрату рідної людини. З того часу сум невидимою вуаллю
огорнув родину.
- Ні,
не обов’язково, – ледь вимовила у відповідь. – Дядько пішов воювати й помер, бо
хотів, щоб українці були вільними й незалежними. Ми ж з тобою себе самі не
захистимо.
- Тільки
українці йдуть нас захищати? – не вгавала Ангеліна.
- Ні,
не тільки. Захищати йдуть люди, які по-іншому не можуть жити. Люди, які
вважають: якщо не вони, то хто?Адже якщо не боротися, то й не переможеш. І
помирають не тільки українці. Ось послухай історію про одного вірменського
юнака, який дуже любив Україну та її народ…
… … … … … … … …… … … … … … … …… … …
… … … … …
- Тату,
а яка вона - Вірменія? – запитав укотре Сергійко.
Він
так любив слухати розповіді про свою Батьківщину, на якій ще ніколи не бував.
Хлопець заплющував чорнющі очі та уявляв далеку свою Вірменію, яскраву, майже
казкову. І батько терпляче знову розказував про неї. Прапор Вірменії завжди
висів над ліжком у хлопця, книги з історії лежали на полицях. Підрісши, Сергій
зацікавився й історією країни, у якій випало долею йому народитися. Дивно було
вчителям у школі, що вірменський хлопчик так полюбив свою другу Батьківщину.
- Сергію,
ти й так найбільший українець у нашому класі, - жартувала однокласниця, коли
юнак укотре розповідав про якийсь епізод з історії України або захоплювався
видатними історичними постатями. Щось вабило його, примушувало все більше й
більше цікавитися своєю новою Батьківщиною.
Із
малого допитливого хлопця виріс високий красень із сумними й розумними очима.
Ті очі вже котру ніч ні на хвильку не заплющувалися. Сидів біля блакитного
екрана й жадібно вслухався в кожне повідомлення диктора, учитувався в рухомий
рядок. Серце нестерпно калатало,і він знову не міг спати.
- Як
можна позбавляти Україну права на свій вибір? Це несправедливо! – укотре лунали
ці слова з вуст молодого хлопця. Зірвався на рівні ноги й пішов на вулицю.
Почав рубати дрова, аби заспокоїтися.
- Сергію,
що тобі ці дрова зробили, що ти так їх ненавидиш? – з посмішкою спитав сусід.
- Та
не можу я спокійно дивитися на те, як несправедливо чинять із Україною та її
народом і сидіти тут, ніби це мене не стосується. Я повинен щось зробити.
- Я
завтра їду до Дніпра, якщо хочеш – можу підвезти?
- Так,
дядьку, дуже хочу! Я вже не можу відсиджуватися, думав, пішки йти на майдан до
Дніпра.
- То
нащо ж пішки? То ж неблизька дорога! – посміхнувся сусід…
У
голові в хлопця вирував рій думок, але з кожною хвилиною все яснішою ставала
одна:
- Я
вже третю годину їжджу Дніпром, а ніде нема зібрань протестувальників, то що ж
їх тут шукати? Треба їхати в Київ!...
Задзвонив мобільний:
- Синку, ти де?
- На
Майдані!
- Де?
У Дніпрі?
- Ні, мамо,
я в Києві!...
Дивний хлопець той
Сергій. Прийшовши на Майдан, приєднався до івано-франківської та львівської
громад. Одразу сказав, що хоче бути охоронцем. Ніколи не жалівся й не просив
про допомогу. Дівчата, які розносили чай,одразу помітили, що він ніколи не
покидає свій пост і не підходить зайвий раз ближче, аби попити чогось гарячого
та погрітися.
Вирізнявся з-посеред
решти і своєю зовнішністю, і мовою, і неординарними думками. Невипадково на
нього звернув увагу й режисер, який утілював у життя проект до річниці Т. Г.
Шевченка. І з вуст молодого вірменина-українця пролунали слова нашого великого
Кобзаря:
І
вам слава, сині гори,
Кригою
окуті.
І
вам, лицарі великі,
Богом
не забуті.
Борітеся
— поборете,
Вам
Бог помагає!
За
вас правда, за вас сила.
І
воля святая!
Пророчі
слова звучали по-особливому, як по-особливому блищали виразні карі очі.
Часто його питали:
-
Навіщо ти тут?
А він завжди
відповідав:
-
Це моє
майбутнє теж. Мені жити в цій країні…
Ніколи Сергій не
розумів, як можна так не поважати себе й місце, де ти живеш. Його завжди
вражала несправедливість. Завжди хотів бути попереду,намагався допомогти.
Вірив, що країну може змінити кожен, якщо почне з себе. І загинув він з цією вірою
22 січня 2014 року від поранення, спричиненого свинцевою картеччю під час подій
біля стадіону «Динамо» на Грушевського під час Революції Гідності. Сергія
Нігояна було застрелено близько шостої години ранку, у момент, коли ще тривало
перемир'я між мітингувальниками та «Беркутом». Його смерть, як і смерть решти
героїв Небесної сотні, була каталізатором, що змусив прокинутися наше
суспільство й почати боротися за свої права…
Коли я закінчила
розповідь, Ангеліна задумалася, помовчала кілька хвилин, а тоді запитала:
-
А коли ж закінчиться війна?
-
Тоді, коли кожен громадянин України
зрозуміє, що Вітчизна не хтось і десь, Я – теж Вітчизна!
Бабуся уже кликала до
столу та до святвечорової молитви. Пустим залишилося крісло дядька Андрія, як пустим
воно залишилося в тисячах родин, де не дочекалися своїх синів, чоловіків, дядьків,
друзів. Не дочекалися героїв. Уся родина молилася за дітей, за предків, за тих,
хто поряд, і тих, кого уже нема, за здоров’я, мир і святу неньку Україну. Молитва
наростала. Здавалося, нею дзвенить чисте морозне повітря. Молитви мільйонів українських
родин зливалися в одну – за мир,спокій та вільне, щасливе життя. За те, щоб на
очах у маленьких дівчаток не з’являлись сльози. Щоб чекали вони в такий
особливий день дива. Щоб у шибки заглядала сизоока казка й дарувала всім нам
надію, бо ми, українці, того варті. Бо кожен із нас – рідна земля, кожен –
Вітчизна.
Домашні завдання
Написати фанфік до повісті Ніни Бічуї "Шпага Славка Беркути":
- свій варіант розгортання подій;
- щоденникові записи Славка Беркути.
Особистий щоденник Славка Беркути
День перший
Дорогий щоденнику! Мене звуть Славко Беркута і я хочу розповісти тобі про не зовсім звичайні ситуації, що склалися зі мною останнім часом та моїх друзів-однокласників.
Сьогодні з хлопцями ми зібралися до Блакитних печер. Я запросив свого друга Юлька (насправді, останнім часом ми не дуже ладимо, чи то він змінився, чи я подорослішав). Щоденнику, ти ніколи не повіриш, що сталося! Юлько не прийшов! Нуу Ващуук...Не розумію, що ж з ним коїться останнім часом. Але ні, таки розумію. Весь цей час він був надто зарозумілим, у нього все виходило: і малював він добре, а як навчався!! Все завжди знав, отримував тільки хороші оцінки, вчителі хвалили його. Я теж хотів би мати таке заняття, яке б мені вдавалося дуже добре. Але тато каже, що в житті не правильно займатися чимось тільки через те, що хтось це робить. Потрібно шукати своє...
Що правда, я не очікував, що Ващук мене підставить і не прийде на зустріч до печер. І перед хлопцями не зручно...
Пройшло трохи часу
Біля Стрийського парку сьогодні зустрів Юлька з якимось незнайомим мені хлопчаком. Вони стояли над сорокою з перебитим крилом. Видно було, що Ващуку було всерівно на бідолаху. Чого, мабуть, не скажу про незнайомця... Я забрав птаху, можливо зможу їй допомогти. Хлопець, друг Юлька, був відрекомендований як Стефко Вус. Він викликався віднести птаху до вчительки Надії Григорівни, щоб та допомогла. Через це враження про нього слалося позитивне. Чого не сказати про Юлька... Мені не сподобалася його поведінка. Він грубо поводився з хворою тваринкою, тицьнув у неї черевиком... Не розумію, що з ним коїться!
Кілька днів потому
Раніше я писав про те, як мій тато сказав мені, що кожен в житті повинен знайти своє заняття чи захоплення. Це нарешті сталося зі мною. Моїм обранцем стало фехтування. Я дивився, як тренер навчає учнів цього, на перший погляд, простого виду спорту. І через деякий час "цей простий вид спорту" став справді тим, чим я хочу займатися все життя.
Ще трохи часу минуло
Колися я вважав, що Юлько Ващук - мій справжній друг. Тепер я ставлю це під сумнів. А найгірше те, що я не можу нормально пояснити, чому саме, наприклад, не хочу з ним сидіти за однією партою. У молодших класах я навіть заплакав, заради того, щоб вчителька посадила нас разом. А що ж змінилося тепер?
Ситуація, що змінила моє життя
Сьогодні був дуже дивний та незвичайний день. на тренування з фехтування до мене завітали Юлько та Лілі. До речі, Лілі - це моя подруга- однокласниця. Вона дуже гарна, знає англійську мову, займається балетом, акторською грою. Але мене завжди насторожував один факт щодо неї. Вона надто часто міняє свої захоплення. Не знаю, чи правильно це. Проте яка різниця, головне, що людина хороша. Повернуся до розповіді про незвичайний день. Я сказав друзям сідати на лавку для глядачів. Я зрозумів, що дуже хвилююся. Ще й Славко почав чіплятися. Казав, ніби фехтування - справа дуже легка і кожен може нею займатися. Все, мені набридло. І перед Лілі незручно... Тоді я розізлився ненажарт і викликав Юлька на двобій. Тут сталося непоправне. Коли я щосили вдарив своєю шпагою об його, мій клинок не витримав удару та розломився навпіл, наштовхувшись на Юлькове стегно...
Після непоправної ситуації
Я розумію, що винен. Мама радила піти до Юлька та попросити вибачення, що я і зробив.
Видно було, що хлопець не радий мене бачити. І тут він сказав річ, яку я не очікував. А саме те, ніби я йому заздрив все життя. Звідки у нього така думка взялася? Я ніколи нікому не заздрив. І в думках не було! Та що ж це сталося з моїм найкращим другом? хоча, напевно, я знаю відповідь на це запитання. Він був таким завжди, просто я ніколи не помічав.
Незрозумілі ситуації продовжують траплятися
На днях на школу прийшов лист про те, ніби я, Славко Беркута, був затриманий під час пияцтва у під'їзді з іншими підлітками. Вдруге я слухав листа зовсім байдуже ні в чому мене й не звинувачували...
День суду
Настав цей день. День суду. Уже асі зібралися в залі для того, щоб вирішити мою долю. Насправді я не хотів виправдовуватися, кажучи, що не винен. Проте шо мені ще залишалося? Я ж насправді був невинен. Тоді я розповів всім правду про те, що не був того дня у тому під'їзді. На щастя, мої однокласники мене підтримали. Тоді сталося щось дуже неочікуване для мене. В зал зайшла якась жінка і сказала, що вони все наплутали і я невинен. Мабуть, в цей час я мав би відчути полегшення, але його я чомусь не відчув.
Хеппі енд
Ввечері після суду все стало на свої місця. Мій ''друг'' Юлько зізнався Лілі в тому, що це він мене підставив. Ясно, як день, що Лілі не схвалила його вчинку, як і мої однокласники (за це я їм дуже вдячний).
Ця ситуація дуже чітко і ясно показала мені, ким є я та мої друзі. І я зробив з неї певні висновки. Юлько - ніколи не був мені справжнім другом. Він думав, що я йому заздрю і постійно чіпляюся до нього. І в фіналі Ващук вирішив мене підставити. Він поступив дуже підло, але я сподіваюся, що він виніс для себе урок.
Щодо Лілі, вона показала себе з кращої сторони, але не підтримала Юлька в його підступному плані.
І нарешті мій клас. Я йому дуже вдячний. Він до останнього вірив в те, що я не винен.
Тепер я розумію одну річ, яку сказав мені якось тато. Максимальне навантаження – справа дуже важлива.
Дорогий щоденник!
Мене звуть Славко і навчаюсь я у 7-Б класі.
Сьогодні в школі Антон Дмитрович викликав до карти Ващука.Юлько вміє говорити і взагалі нема таких речей які Юлько робить погано...
Після уроку я розповів Юлькові про Страдче, а потім покликав його до Блакитних печер про які я почув від одного восьмикласника, який збирався туди з своїми приятелями , і попросився я собі з ними.
Тож ми вже остаточно вирішили, що йдемо до Блакитних печер.Юлько навіть обіцяв принести фотоапарат з бліцом і два ліхтарики...
***
Привіт дорогий щоденник!
Зараз ми стоїмо на автобусній зупинці.Та Юлько ще не прийшов..Хлопці з восьмого класу не терпеливились.
Що ж бувай щоденнику..Автобус вже підійшов...
***
Дорогий щоденник!
Сьогодні Юлько навіть не заїкнувся про печери.Мене це дуже обурило...
***
Привіт!
Сьогодні моя команда виступила добре.Львівські шпажисти зайняли друге місце , і в командних я не програв жодного бою.Та в особистих змаганнях завоював тільки четверте місце.
Андрій степанович не дорікав,а хлопці махнули рукою:"Ну от,а ми на тебе надіялись! Ех ти!"
Звичайно мені дуже прикро...
***
Залишилося чотири дні до суду...
Дорогий щоденник!
Я був на тренуванні.
На порозі залу стояли Юлько і Лілі.Юлько дуже давно не приходив на мої тренування.
Я підійшов до них.
Я спитав чи хочуть вони подивитися.Вони сіли.Я повернувся на доріжку і дуже хвилювався.
Коли бій зпкінчили, я підійшов до них знову.
Між мною і Юльком почалася дискусія ,оскільки, йому не сподобалося те ,що я не привіз кубка.
Для мене це було не приємно...
Юлько взяв шпагу і направив її на мене. Між нами почався бій і я поранив Юлька...
***
Залишилося два дні до суду...
Я відчуваю , що винен перед Юльком ,оскільки ,вирішив ту суперечку , ранячи його шпагою.Хоча я не навмисне це зробив та мені здається , що навмисне.Юльків тато ходив до Андрія Степановича і до школи приходив, викликали моїх батьків.
Зі мною говорив і Антон Дмитрович , і директор , і тато.
Я зрозумів , що відчуваю свою вину перед Юльком...
***
Дорогий щоденник!
Я вже знаю , що буде суд.І відчуваю себе приреченим на смерть...
"Чим безперечніша людина з вигляду,тим більше демонів у неї всередені".
Кілька днів назад я й не підозрював скільки сенсу в цих словах. Кажуть , що знати і розуміти це не одне і теж.Тепер можу сказати , що я розумію.
Прикра ситуація склалася у моєму близькому минулому. Удар в спину завдав той про кого подумати ніхто і не міг. Мене підставив Юлько Ващук- той з ким я боровся за кохання , той хто робив мене сильнішим і змушував кожен день ставати кращим,ніж вчора . Я ставив собі за ціль доказати , що я не гірший за нього , що я достойний, сильний та справжній чоловік. Хоча збоку може здатися , що ми були ворогами,але це не так.Ми були справжніми друзями.Я так вважав.Ми були з такого типу друзів ,які штовхають один одного вперед,стараються бути найкращими...
Сьогодні це не важливо , бо сталося те,що сталося. Друг, став ворогом.Справжнім ворогом, не суперником.Підлим ворогом,який за будь-якої нагоди завдасть удар.І він його завдав, старався заплямувати ім'я того хто чистий . Підставити та змусити когось відповідати за свої вчинки.У світі все повертається до тебе . Що віддав те й отримаєш. Це вже вчені довели.Мабуть, Юлько такого не читав у своїх книжках.
Я нікого не буду судити. Бог - всім суддя. "Найкраща помста та якої не було.Абсолютна байдужість це сама жорстока помста".Я радий, що все так швидко вирішилось і мене виправдали.
Кілька слів про Лілі.Вона,по суті, була нашим стимулом вставати вранці, ціллю у житті. Я,справді, не знаю хто їй більше подобався раніше, але тепер можу сказати точно одне.Юлько для неї не існує.Є такі вчинки ,які вбивають іншу людину у твоєму серці. Кажуть, що коли ми закохуємось то віддаємо частинку своєї душі.В одного монаха спитали: " Що робити ,якщо людина яку любив, зрадила?" , він сказав: " Забрати частинку своєю душі та іти далі". Думаю Лілі так і зробила. Це їй далось не легко.
Все позаду, стрілки годинника ідуть тільки вперед , бо час повернути неможливо.Треба жити сьогодні. Я так і роблю.
День коли прийшов лист: Після того, як я поранив Юлька, я був у відчаї і саме в цей день мене викликають до директора. Він прочитав якийсь лист, де мене звинувачували у п'янстві. Я, нічого не заперечуючи, роздумував про Юлька. Але пізніше, через деякий час, зрозумів, що мене хтось підставив, адже в листі йшлося про 23 листопада, а це була п'ятниця. В цей день у мене тренування, але я перестав на них ходити. Мене це збентежило наді мною має відбуватися суд.
День суду: Я зайшов у цей зал суду. Мені здавалося, що там сидить вся школа і моя мама, яка вигляда, як школярка. Я був як на смертній карі, в мене було відчуття, що всі проти мене. З часом, я почув підтримку від мого рідного класу, який був проти директора. Варвара Трохимівна прочитала лист й почалися звинувачення в мою сторону. Пізніше, з натовпу виходить літня жінка - це була жінка з дитячої кімнати поліції, вона підтвердила факт, що я не винен, що це був не я, і мала прийти на наступний день показати на справжнього злочинця. Коли ми верталися додому я був радісний, все налагодилось, але мене тривожило те, що хтось підставив мене, назвавшись моїм іменем.
Перший день після інциденту.
Після того як я зробив найбільшу помилку в своєму житті, я відчюваю себе дуже погано. Я винен. Не потрібно було тоді нічого доказувати. Хоча, я мав доказати Юлькові, що щось можу. Якби я не відповівби йому, то він знущавсяб з мене і придирався далі. Та зараз я шкодую про це. Мама сказала, що потрібно піти і вибачитися.
Після приходу до дому Юлька.
Юлько не хоче мене пробачати. Я його розумію. Та мені дуже шкода його насправді.
Хтось пустив слух про те, що я палю і вживаю алкоголь з якимись не зрозумілими хлопцями. Чому люди вірять всьому на світі? Це не чесно! Тільки через те, що я глибоко поцарапав Ващука хтось заклеветав мене.
Перед батьками, вчителями, тренером я відчуваю себе беззахисним і нікчемним. Мене хочуть вигнати зі школи . Я не знаю як реагувати. Всі дивляться на мене, як на бандита світового маштабу.
В день суду я стараюсь триматися. Не сказати нічого лишньго. Взагалі краще мовчати.
Після усього того, що сталося я розумію, що в житті нас будуть оточувати різні люди. Як хороші так і погані. Дякую моєму 7-Б за підтримку. Вони найкращі!
(З точки зору Славка Беркути)
4 дні до суду: « Я відчував на собі зацікавлені, осудливі чи співчутливі погляди. І тому хотів піти геть зі школи, яка була усього кілька днів тому своєю, рідною. Мені нічого не відомо, я тільки знаю, що буде суд і тому, відчуваю себе приреченим на смерть. »
3 дні до суду: « Коли прийшов лист, мене викликали до директора, потім Варвара Трохимівна прочитала його в класі. Вдруге я слухав листа зовсім байдуже, згадував лише події тієї п’ятниці. Тоді я зустрів Андрія Степановича, хотів його попросити, щоб він сказав, що я не винен, але вирішив нічого не просити, бо коли вони не вірять, не розуміють, то не треба оборонців, не треба доказів… »
2 дні до суду: « Тоді я зустрів однокласницю, яка несла батькам повістку на суд. Я знову картав себе за слабкодухість. Мені здавалося, що коли мама прочитає папірець, то раптом світ піде шкереберть, обов’язково скінчиться все добре в моєму житті, і почнеться безпросвітна темрява. »
Суд: « Я не витримав би нервового напруження, зірвався б і крикнув щось, але в залі сиділа мама, і я боявся за неї. Повторював багато разів, що не винен, але судді вимагали фактів. Вони мені не вірили, я вирішив, що нічого не говоритиму, нехай роблять, що хочуть. Але потім з’явилася жінка, яка надіслала листа до школи. Вона сказала, що я не винен, що сталася прикра помилка! »
Після суду: « Я був дуже щасливий, що мене виправдали, але мені стало цікаво, хто цей хлопець, що назвався моїм іменем?.. »
Коментарі
Дописати коментар